На екваторі сутінків майже немає:
Чорна ніч, білий день і ніяких пів- тонів.
А в моїй широті на нічному пероні
Довгі тіні на шпали соснові лягають.
Гіркота на душі. Так буває ж на світі:
Потиск рук обпікає, мов льодом, долоні.
Ще хвилина чи дві – у плацкартнім вагоні
Попливуть у минуле надії розбиті.
Напівспрілого листя брудні кучугури
Білим снігом пухнастим за ніч притрусило.
«Ми в одвіті за всіх, що колись приручили...» -
Розриває мудрець павутину зажури.
Довго вчилась прощати я в Божому Слові.
Вчусь тепер на свободу людей відпускати.
У капканах обов’язку й мрій не тримати
В’язнів приязні, справ моїх добрих, любові.
Хай ні лють, ні образи, ні помста - нічого! -
Не затьмарить розлук, що уже неминучі.
Вкотре досвід урок свій тихенько озвучить:
«Час прощатись... Закінчилась спільна дорога».
На розвилках хай буде все просто і щиро,
Ні пів-тіней, ні сутінків в дружбі немає.
Все тече ж бо в житті, все проходить, минає.
Гоять рани душевні збереженим миром.
За колишніми друзями буде щеміти
Часом серце, та впевнена: в мудрості - сила.
Я в одвіті за тих, що сама приручила,
А тому зобов’язана їх відпустити.
Комментарий автора: Ми відповідальні за тих, кого приручили
Антуан де Сент-Екзюпері
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Поэзия : Свидетельство. - Брусловская светлана Однажды, путь мой лежал через пустыню Негев.
В автобусе, как всегда прославляла Господа.И вдруг мне открылась яркая картина, как наяву.
Огромное поле тончайшей шелковистой пшеницы.Над ним мостик, словно сделанный из очень тонких ажурных кружев.
Чуть дальше дома в сиянии золота и серебра.
И вокруг очень много света,похожено на лунный.
Небеса-поняла я душой и неземная радость охватила меня.
Слава Господу!
